Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Він може охоплювати як усю спадщину, так і її частину, включати права та обов’язки, що належать заповідачу на момент складання документа, а також ті, які можуть виникнути у майбутньому (статті 1233–1236 Цивільного кодексу України, далі – ЦК України). Про це повідомляє Міністерство юстиції України.
На практиці трапляються ситуації, коли положення заповіту викликають сумніви чи різне тлумачення. Для цього законодавство передбачає механізми з’ясування справжньої волі заповідача.
Відповідно до статті 1256 ЦК України, тлумачення заповіту здійснюється після відкриття спадщини спадкоємцями. Якщо між ними виникає спір, це питання вирішує суд відповідно до статті 213 ЦК України.
Згідно з цією статтею, суд на вимогу однієї або обох сторін може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При цьому береться до уваги буквальне значення слів, загальноприйняті терміни у відповідній сфері відносин, а також зміст інших частин правочину, його загальний зміст та наміри сторін. Якщо й цього недостатньо для з’ясування волі заповідача, суд враховує мету правочину, зміст переговорів, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін та інші значущі обставини.
У постанові від 23.09.2019 № 335/4131/18 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду підкреслив, що тлумачення заповіту не повинно змінювати його зміст або підміняти волю заповідача. Суд лише з’ясовує, що насправді в ньому виражено, без додавання або викривлення розпоряджень.
Тлумачення заповіту може здійснюватися як у рамках позовної вимоги про визначення змісту документа, так і при вирішенні питання про додатковий строк для прийняття спадщини. Воно стосується як призначення спадкоємців, так і визначення спадкового майна (постанова Касаційного цивільного суду від 23.02.2022 № 474/454/18).